Крики, сльози чи грюкання дверима — знайомі сцени у багатьох сім’ях. Часто дорослі сприймають їх як «погану поведінку» й намагаються пригасити такі прояви. Але насправді злість дитини — це сигнал, що її потреба лишилася незадоволеною.
У новому випуску подкасту «І навіщо таке видавати» ми спілкувалися з дитячою психологинею та співзасновницею «Нумо-центру» Яною Чабай про те, як зрозуміти цю емоцію і чому вона може стати ресурсом для розвитку.
“Немає хороших і поганих емоцій. Є погані дії. Тобто, ми не ставимо якісь заборони на емоції. Тобто, окей, ти можеш злитися, ти можеш покричати, можеш побити подушку, ти можеш вийти в свою кімнату. Ти можеш злитися, але, наприклад, битися, кусатися – ти цього не можеш. Тобто, отут ми ставимо певні межі”, — каже Яна Чабай.
Злість проявляється по-різному залежно від віку: у немовлят — це крик, у дошкільнят — протести й образи, у школярів — грюкання дверима чи словесні спалахи, а у підлітків — бунт або пасивна агресія. Усі ці реакції говорять не про «невихованість», а про внутрішні труднощі, з якими дитина ще не вміє впоратися.
Завдання батьків — не гасити емоції, а навчити дитину їх проживати. Це означає дати паузу, допомогти назвати почуття, показати власним прикладом, як упоратися зі злістю.
У цьому може стати у пригоді й книжка французького філософа Оскара Бреніф’є «Що таке злість?», що вийшла у видавництві «Маміно». Вона побудована на простих Сократівських питаннях і допомагає почати розмову про емоції без моралізаторства.
Дитяча злість — не кінець світу і не ознака «поганого виховання». Це нагода зрозуміти дитину глибше, навчити її важливих навичок саморегуляції й стати тим «берегом», на який вона завжди може спертися.